Городнянское казачество

Свято-Николаевский казацкий полк
 
ФорумПорталКалендарьГалереяЧаВоПоискПользователиГруппыРегистрацияВход
Доброе время суток. Уважаемые в контакте появилась аналогичная группа,заходите присоединяйтесь. http://vkontakte.ru/club19358994
Поиск
 
 

Результаты :
 
Rechercher Расширенный поиск
Последние темы
Самые активные пользователи
Admin
 
Цыпрак
 
ГОРОДНЯНЕЦ
 
Alesh
 
Сколот
 
curious
 
kazak11
 
Козак
 
Lili
 
Пан Атаман Грыцян Тавриче
 

Поделиться | 
 

  История но не факт.

Перейти вниз 
АвторСообщение
Admin
Отаман
Отаман
avatar

Сообщения : 157
Очки : 243
Дата регистрации : 2010-08-03
Возраст : 34
Откуда : Украина

СообщениеТема: История но не факт.   Ср Сен 22, 2010 7:39 pm


...Настала весна, тепла і дружна, сніг станув швидко, розлившись синіми водами по долинах і видолинках, сонце пливло вгору та вгору, на Теплого Олексія прилетів перший бузько, походжав по полю, неначе дбайливий господар - чи все тут гаразд. Вечорами на колодках почали збиратися дівчата, виспівували сливе до ранку. Я допізна порався в церковному садку, палив листя, слухав пересвист качачих крил у пітьмі над головою, слухав дівочий спів, котрий тривожив мене і ятрив серце споминами.
На Юріїв день, як і годиться, городняни вийшли на свої ниви з хлібом, салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем Єлисеєм обходили нивки, кропили їх свяченою водою, під густою-прегустою грушкою витинали троїсті музики, жінки й чоловіки частувалися, діти качалися по житу. Майоріли на вітрі хустки, плахти, вітер розсипав по горбах музику, але справжніх веселощів не було.
З Бутівки також вийшли два гурти людей - селяни та Милорадовичева челядь, і там заторохтів бубон, задзвеніли цимбали й верескнула скрипка, неначе кидала комусь виклик. Городнянський бубон задзвонив усіма брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали свої нивки, сходилися всі до одного гурту. Я вже знав, що поміж городнянцями та бутівчанами панує ворожнеча, й ті і ті займають скотину іншої сторони, б'ються поміж собою пастушки, минулого року бутівчани забили на смерть у своєму лісі городнянського порубщика.
- Коли б не сталося бійки,- стурбовано мовив отець Єлисей.
- За віщо? - запитав я.
- Бо Бутович поселив своїх людей на городнянських землях. На пісках - невдобіях. Поставив городнянській громаді три кухви горілки... Я застерігав - не послухалися. "Нащо нам той пісок". А як зародив він - бутівчани троє літ тирлували там худобу,- кинулися однімати, та пізно. До того ж ні в яких наших книгах та земля не значиться, а вписана в Бутовичеві пожиткові книги. Сього року ярина зійшла особливо гарно. Ой, коли б таки не зчинилася шванка.
Шванка таки зчинилася. Отець Єлисей утихомирював мирян, проте дісталося й йому та ще й від своїх, бо нагадав їм про ті три кухви горілки, він устиг вихопитися на коня, але роз'ярілі та захмелілі городняни стягли Єлисея з коня й потовкли його добряче, кілька разів копнули ногою, набили на потилиці ґулю, а що я кинувся його обороняти, то дісталося й мені. Врешті отцю Єлисею вдалося зіп'ястися на ноги, він зірвав з себе хрест і пригрозив прокляттям.
Городняни ще кілька днів бунтували проти свого попа, не пускали в череду дві попові корови та вівці, і в неділю на службі отець Єлисей виголосив проповідь. Такої проповіді мені більше не довелося чути ніколи:
- Слава в вишніх Богу і мир на землі! Якого немає і якого ви не хочете. З'єдную скорботи ваші, якщо вони у вас істинні, з своїми молитвами й молю Господа, щоб він простив вас дурних. Скажіть, кого недостойного я зневажив, кого образив? Кому приніс зло, за кого не молився щиро? Кому, в чому, що в моїх силах, відмовив? Моя душа опечалена, моє серце оповите скорботою. Ви не християни, а люті собаки, які кусають руку, котра несе їм їсти. Де ваш розум? Де ваша совість? Я не буду накликати на ваші дурні голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби він помилував вас і замінив у ваших головах трухлі клепки на цілі, вибрав з ваших сердець злобу й впустив туди хоч трохи світла. Багато я міг би ще сказати вам, але ви ще не здатні всього збагнути. Коли ж прийде дух істини, він не лише звістує вам про майбутність, а й відкриє вам правду у всій повноті, й тим уславить мене, бо звістує вам те, що сприйме від мене.
Миряни слухали понуро і так само понуро розійшлися по домівках. Вони не розкаювалися в своїй ярості проти отця Єлисея, не приймали його казання. Я бачив це по їхніх очах і розумів, що вони не втихомиряться, що лемішка заварюється крута. В четверту по Великодню неділю, на святого Георгія Побідоносця, отець Єлисей був битий знову. Відправивши утреню та прочитавши проповідь "Про розслаблення", належну цьому дневі, запросив до себе на братську учту кілька значних глухівських козаків, і випили всі по чарці, й виникла поміж отцем Єлисеєм та сотником Скафарієм свара, свара - нізащо. Скафарій розповів, як він сотникував ще в Старих Санжарах, то сталося там таке чудо-лихо, зайшлий маляр намалював нечистого, та так намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото - нечистий його забрав. Отець Єлисей мовив, що ніякий намальований дідько забрати золото не може, забрав його маляр, Скафарій не погодився, стояв на своєму, отець Єлисей пішов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв.
- Ти сучий сину, попе,- гукнув він.- Ти сам чортом ставлений у попи. А мене сам цар настановив на уряд.
- Я не бачив ні того, ні того, вони мені однакові,- відказав піп.- У мене свої владики, а над усіма ними владики небесні, тебе цар настановив, а в нас свої звичаї, закони та права, й папери у нас на те є.
- А куди ти подів папери на городнянську землю? - в'їдливо запитав Скафарій.- І це ти царя з чортом зрівняв.- І вхопив отця Єлисея за бороду, почав тузувати, товкти головою об стіл, наледве його відняли в роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко та Носко Парасченко. Вони вивели сотника на вулицю, а отець Єлисей кричав з ґанку, що він завдасть до секвестру Скафарія, є в нього такі папери, що тільки він їх покаже, й того візьмуть в тюремне в'язання.
Скафарій вирвався й побіг назад, але отець Єлисей устиг замкнути двері.
- Ти верни громаді папери на землю,- ревів Скафарій. Отець Єлисей відтулив сінешні двері і зсукав дулю:
- Ось тобі і твоїй громаді.
То був вельми необачний вчинок, який незабаром призвів до великого лиха.
Наступного дня з Бутівки охляп на коні прибіг хлопець і передав мені Семенове прохання приїхати до нього. Я трохи повагався, бо ж розумів, що якшання з бутівчанами може викликати в городнян підозру й до мене (що й справдилося), але згадав усе добро, що зробив мені Семен, вибрався на коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутівку.
- Я оце вдався до тебе,- сказав Семен,- бо пані папір прислала, але писано так, що важко розібрати. Спробуй прочитати.
Я знав, що Семен має малу грамоту, але ж листи читати вміє, і здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.
- "Семене, слуго наш, вістимо стало мені, що городняни дуже потискують наших бутівських людей на їхніх полях, потому кріпко тобі наказую не вступати городнянам і по возможності одбиваться од них. Якщо трапиться, що наші застануть на своїх полях городнян, наказую грабувати їхніх коней і волів, при тому роби так: якщо городняни заграблять у бутівчан десять коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарстві кукібніше, греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрівля не протікала. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало осталося, й то, конєшно, од твоєї недбайливості: як приженуть їх з поля, то ви зганяєте їх в одну кучу й при тому свині їдять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар попався, так накажи війту, аби знайшов хорошого за ціну, яку й люди платять".
Семен почухав бороду й сказав чи то мені, чи то сам собі:
- "Чутно тут нам..." За триста верст чутно. Хто ж це так голосно гомонить пані у вуха? Ну, було таке один раз, з'їли четверо поросят... Й ще одне задавили. Ти тієї чутки не ширив?
- Бог з вами.- Я перехрестився.
- Вірю. Ти хлопець щирий. А що там у Городні? Яким духом городняни дишуть?
"То ось для чого прикликав мене Семен",- подумав і сказав, що соромив їх у церкві батюшка Єлисей в своєму казанні, а більше нічого не знаю.
- Той Єлисей сам така зараза...- буркнув Семен і знову в роздум самому собі: - Не вгомоняться вони. А ти,- вже до мене,- якщо почуєш чи побачиш щось таке - одразу до мене... Або шепни Скафарію...
Семен ладнав мене в нашіптувачі, й мені стало прикро. Ніколи не був довідником - ні в семінарії, ні в колегії, не буду й тепер. Мав би залишити свої думки при собі, одначе не стримався:
- Так вони й скажуть мені. Та й теє... Негарно це...
- А в моїх санях їздити гарно? І хліб мій кутуляти?
- Я відпрацьовував.
- Хиндю ти відпрацьовував.
Я повернувся й вийшов з хати. Не збирався ставати Семеновим нашіптувачем і брав до серця клопоти городнян. Лежало містечко Городня на московськім шляху, й общіпували його всі, хто хотів, ще й всім воно чомусь здавалося нічиїм, полишеним Господом і державцями. Містечко справді розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих людей, серед них чимало до ката спритних, які почали підгинати інших, оббирати їх, і врешті старожитні городняни, колишні реєстровики, залишилися без землі, деякі з них самі опинилися в підсусідках і тепер охкали, та було пізно. Кинулися відвойовувати землю у бутівчан, на яку були так необачно махнули рукою - самі супіски та болото,- а ті тепер не поступалися. Семен боявся, що гнів городнянської громади справується на Бутівку, й зокрема на нього, але він несподівано справувався в інший бік.
Мене мучили темні сни, наснилася Уляся в труні, і я пробудився в сльозах, а пробудившись, вже не міг заснути, й ледве засіріло, пішов до церкви прибирати, й поприбирав скрізь та приготував усе до служби, а потім сів біля дверей у лівому притворі, кріпко задумався над своїм життям.
Все мені було байдуже, якби міг, заліз би в якусь шпарину і вже не виліз з неї, не хотілося навіть молитися, темні лики святих були похмурі і здавалися мені втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбі з стихіями життя, згубив надію на Нього, адже вважав, що в найбільшій скруті Він мені завжди прийде на поміч, бо ж вірую щиро й нічого лихого не вчинив, а все, що роблю, тільки во славу Його. Він на поміч не прийшов. Я не маю права дорікати Йому, але й життя мені остирилося.
І раптом я зауважив, що в церкві стоїть якийсь гомін. Служба ж мала розпочатися тільки увечері. Я здивувався, став вглядатися в сутінь, яка завжди стояла в церкві, й побачив людей, які йшли до вівтаря й щось гукали та вимахували руками.
Я поволі підвівся, обтрусився, якусь мить постояв біля стіни й наблизився до натовпу. Одначе спершу роззирнувся, подивився в темні, захвойдані дощами, запилені вузенькі віконця церквиці, й по тому, звідки падало світло, визначив, що вже полудень. Отак довго я спав! Мимоволі почав прислухатися та приглядатися. Довго не міг нічого второпати. Натовп вирував - самі чоловіки,- посередині стояв отець Єлисей, зяпав ротом, щось говорив, але його не слухали. До його блідого, якось дивно, вниз і вбік, витягненого обличчя тяглися вузлуваті чорні руки, гачкасті пальці були схожі на кігті, деякі діткалися попової голови, деякі шарпали одяг. Отець Єлисей був одягнений у домашнє, стояв зігнутий, розгублений і знічений.
Я все ще не міг нічого розчовпати, не міг зрозуміти, чому ці люди такі злі, чого хочуть від отця Єлисея, чому дозволяють собі такі невшетечні вчинки в найсвятішому місці - в церкві й чому такий зляканий, безпомічний піп, котрий здебільшого вміє знайти замашне слово, усмирити, прилякати мирян: "Не Божі ви творіння, а жалюгідні тварі, моліться, грішники, просіть мене, щоб молився за вас, бо покину вас я і Він покине вас". Нині вони не боялися попа, а він боявся їх.
- Віддай добром, ліпше буде!
- Все 'дно знайдемо!
- Й тоді закопаємо тебе під дзвіницею!
- Віддавай, бо порішимо,- лунало з усіх боків.
- Люди добрі, миряни,- підвів руку, неначе для благословення, отець Єлисей, і на мить всі притихли.- Немає в мене ніяких паперів. Не ховав я ваших вольностей і прав, не ховав паперів на землю, яку захопили бутівці. Всі козаки в компутні списки вписані. Кого немає, хто випав - питайте в уряду. А в мене немає нічого.
- Брешеш, як пес собі в бороду,- верескнув тонким голосом рудий-прерудий, тонкий і перехняблений на лівий бік чоловік, що стояв біля попа. Він верховодив натовпом.
- Вони ще од гетьмана Хмеля, гетьман Мазепа потвердив їх.
- Вони завше в церкві були,- прогув густий басюра.- Ти їх затахлював, царський брехуне. Оддай добром.
Завирувало знову. Що сталося в містечку, хто зворохобив цих людей (зворохобило, як я втямив пізніше, саме життя), я не знав, не розумів та й не намагався зрозуміти.
- Шукайте, вони десь тут,- прокалатало, як дзвін.- Піп похвалявся перед Скафарієм, що вони в нього.
Половина людей заметалася по церкві, інші побігли до комор, полізли на дзвіницю.
З скрині в лівому притворі полетіли на підлогу старі богослужбові книги, інші папери, кілька чоловік порпалися в них, жбурляли під ноги, в повітрі кружляли одірвані аркуші.
Хтось помітив мене, гукнув:
- Ось піддяченя, може, воно знає.
- Добре мені піддяченя, у нього вже матня по землі волочиться. Кажуть, воно з Семеном приїхало і в Бутівку швендяє...
Рудий дядько хотів ухопити мене рукою за підборіддя, але я, не знаю, як те сталося, раптом озвірився, скрипнув зубами, й він відскочив.
- Кусається, гадюка. Тягніть його сюди.
Мене заштовхали, і я опинився біля отця Єлисея.
Я не злякався, навпаки, якийсь їдкий холодок пробіг по грудях, я набурмосився. Цей мій грізний, непоступливий вигляд зупинив людей.
- Нічого я не знаю. Й знати не хочу,- рішуче мовив.- Ви тут свої й розбирайтеся. Звідки мені знати, хто ви такі й ким були, де ваші майна? Я з інших країв.
- Ти терся в церкві, може, знаєш? - мовив хтось примирливо.
- Який дурень показав би мені тоті папери. Я сказав щось не вельми розумне, не вигідне для отця Єлисея, зрозумів це й замовк.
У церкві гуляла паперова віхола. Але то літали сторінки з старих требників, псалтирів, світських книг; грамот люди не знайшли. Вони нишпорили навіть в олтарі, знехтувавши страх Господній. І ставали все лютіші та лютіші, одчайніші, а декотрі аж веселі від одчайності. Я подумав, що такі люди найнебезпечніші.
- Він заховав їх удома,- нараз пролунало під високим склепінням і відбилося кілька разів: "-ома, -ома, -ома". Люди посунули з церкви. Нас потягли за поли, били в плечі Надворі я роздивився, що людей небагато, чоловік тридцять, то в церкві мені видалося, що їх багато. Городня - містечко маленьке, з півсотні дворів, більша половина селян мали орну землю, ліс і левади, а дехто - тільки городи, наймитували в багатших та на млинах, займалися шевством, колісництвом та бондарством - це ті, чиї землі посіли люди Бутовича. Але всі були роз'ятрені, рішучі, всіх вела одна сила і одна пристрасть. Я не відав, що це таке, яка це сила, бо відав тільки силу слова - друкованого та мовленого. Багатьох із них я вже знав, то були сумирні шевці, винокури, бондарі, плугатарі, добрі та лагідні, покірні всіляким урядовцям, нині ж були рішучі, не схожі на самих себе. Я подумав: як то люди відмінюються вкупі, стають зовсім іншими, це вже не одна людина, а чотириногий звір, який не сприймає людського слова й не підкоряється ні людським, ні Божим законам, їх усіх обіймає одне почуття, і вже щось інше пов'язує в один ланцюг, в одну гирю, якась надія, якась думка чи й не думка, не надія, а лютість і страх, котрі роблять людину безрозсудною. Миготіли шапки, свити та кунтуші, кожушанки, сипалися прокляття та погрози. Вар'яти кричали, сичали, свистіли, гакали. Перейшли по греблі через Чебриж, над яким стояло попове обійстя, благенькі ворота тріснули, й натовп ввалився на подвір'я. Валував пес, розліталися кури, теля з переляку перестрибнуло через тинок і дринзало в городі. З хати полетіли подушки, книги, всіляке начиння, за кілька хвилин вишкребли все і стояли ще дужче розлючені та розгублені. Низенький, натоптуватий дядько, на назвисько Хряпа, тусав отця Єлисея в потилицю, а той стояв, зігнувшись, притиснувши руки до живота. Верховодив рудий дядько, наймення якого я не знав, він перший закричав:
- Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церкві. Нас знову потягли до церкви. Роз'ятрені люди знову шукали по притворах, в олтарі, в ризниці, на якийсь час вони навіть забули про нас, одначе втекти не можна було - в дверях стояло двоє чи троє дядьків, один - з кілком, виламаним з тину.
Отець Єлисей трохи очуняв, заспокоївся, він тихо мовив до мене:
- Принеси непомітно облаченіє.
Мене ніхто не пильнував, я приніс підризник, поручі та пояс, ризи і єпітрахиль. Єлисей почав облачатися, хтось із дядьків хотів завадити, але я заступив попа, він уже одягнув ризи, підризник накинув підсподом, я допоміг одягнути поверх риз єпітрахиль.
- Якщо зможеш, удар до вечерні,- знову попросив отець Єлисей.
Я поліз на дзвіницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й пройшов у ризницю та взяв кадило. В церкві сутеніло й вже горіло кілька свічок, хтось засвітив їх, од однієї я запалив кадило та роздмухав його. Коли я підійшов до отця Єлисея, він уже служив вечерню.
Дядьки спантеличено оглядалися, тепер ніхто не одважувався підступити до отця Єлисея; люди розуміли, що їх ошукано, але не могли нічого вдіяти. Зірвати з священика ризи, перервати святу молитву - то непрощенний гріх.
- Нехай одслужить,- сказав рудий.- А тоді...
Що буде тоді, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.
Що то була за служба Божа - не переповісти. Отець Єлисей служив вечерню, я підспівував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про те, що служба незабаром має закінчитися. Либонь, про те ж думав і отець Єлисей; скінчивши вечірні молитви, він почав співати тропарі, неначе це був Світлий понеділок, мабуть, вони йому найперше спливли на пам'ять. Впала ніч, ми були втомлені до краю, виморені, але не спиняли співу ні на хвилину. Далі були акафісти Спасителю і Божій Матері, молитви до святого причастя, євангельські співи; отець Єлисей починав хрипіти, спів підхоплював я. Люди виходили й заходили, кількоро навіть сіло в порозі, всі вони слухали молитви без належної поваги, скорше навіть зі злістю, одначе не перепиняли нас. А ми співали й співали, і святі, здавалося мені, повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас... Я ще сяк так тримався, отець Єлисей похитувався і врешті притулився спиною до горізьби олтаря.
Ми дотрималися до світанку й розпочали відправу, я знову вдарив у дзвони, але ніхто з мирян, окрім наших нерозумних кривдників, не прийшов, мабуть, у містечку всі знали, що діється в церкві.
Я зліз з дзвіниці й вийшов надвір. Найдужче мене вразило, що двоє молодих парубків на церковнім тинку гойдалися на дошці в переваги. Ще троє сиділи на церковних сходах, снідали. Хто їм приніс сніданок - не знаю, либонь, жінки, отже, вони також підтримували своїх чоловіків. У воротях стояв з дубиною караульний дядько, дрімав. Я подумав, що можу нині легко втекти, попід бузковими кущами обійду церкву, а там перелізу через тин та й вийду в береги. Одначе покинути отця Єлисея не міг. Й не мав великого страху, він мовби обвіявся, облущився з моєї душі, я бачив убозтво цього світу, його криваву ярість, його жадобу й зносився над ним. Розтоптано, вбито щось більше за мене, чому маю тремтіти за своє життя?
Одначе отець Єлисей стратив усі сили. Він почав оповзати, я підтримував його, але і в мене не надовго вистачило снаги. Врешті він умовк зовсім і сів. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор - без боязні вкладав у шершаві, вузлуваті, небезпечні бунтівницькі руки шматочки святого хліба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.
- Тепер, отче, кажи, де наші вольничі грамоти, де грамоти на землю під Бутівкою?
- Не знаю, миряни, не бачив я їх ніколи,- прошелестів отець Єлисей так тихо, що його ледве почули.- Може, й не було їх...
- Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо.
- Нехай уже як буде,- похилив голову отець Єлисей. Двоє дядьків - рудий та ще один, високий, обірваний- підхопили його під руки й потягли з церкви.
- На бутівську землю його. Нехай поїсть її... Наб'ємо йому нею живота,- гукали вони.
Верховодив рудий, усі інші слухалися його.
Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стіну. Він сунув по вулиці, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене.
Присягаюся хрестом - я не боявся вельми тих штурханів, хоч і розумів, що справа йде до лихого кінця. Люди не вгомоняться, вони не підуть ні з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогодні не знаю, звідки вони взяли, що в попа мають бути якісь грамоти на їхні вольності та землю (і що вони зберігаються в церкві, бо отец Єлисей мені сказав, що ніколи тих паперів у його церкві не було). Мабуть, гнуті нуждою та кривдами, втративши грунти під Бутівкою, котрі цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бік спрямувати гнів, спрямували його на попа.
Знову по вутлій греблі, що її кожної весни проривала вода і її гатили, перейшли річку, на ній водяний млин молов вічне, як світ, зерно, лопаті тихо, навіть як здалося мені, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червінщину, мимо ярмаркової площі (чотири рази на рік ярмарки!), мимо двору Хвоща - колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищі Хвощів уже не було, перевелися, порядкували далекі їхні родичі, нащадки, порядкував там Скафарій, а подвір'я й далі називалося Хвощове.
Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленів дедалі дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вікна, з-за дверей та причілків, одначе ніхто не став у поміч своєму духівникові. Зупинилися у переліску, звідкілясь взялася сокира, її ввігнали в пеньок, отця Єлисея повалили на коліна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землі біля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирік нас на смерть, він ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, і вже не влестити цих людей, не напоумити - не зупинити.
Зло - воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро ніколи не володіло світом, як і доброчинні люди також, доброчинність і не може привести їх до влади, всі володарі були жорстокі й користали товпу, і всі бунти також закінчувалися кров'ю і витискали з себе нагору найжорстокіших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокості, переповідають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрістю, що не їм вдалося пролити стільки крові, що вони не спроможні на таке. А те добро, більше чи менше, яке творили поодинокі можновладці, зовсім забуте, і забуті їхні імена. Ми пам'ятаємо тільки одного праведника, який робив добро та кликав до нього - Ісуса Христа, молимося за нього, клянемося його ім'ям, але ніхто не живе так, як заповів він. Хіба що ті, що не можуть самі вчинити кривд. Усі хочуть слави, всі хочуть, щоб їхні імена пам'ятали нащадки, а до того шлях один - насильство та кров. Обіцянки тими людьми добра для інших - то лише шлях до крові. Люди вдихають той запах одвіку, він оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що більше крові, то більше свободи! Інших шляхів, окрім насильства, люди не знають. Навіть отакі - забиті та темні. Ну як мені зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батьків, мирян, землеробів. Тут - юрма. Один клич, одне слово отамана, призвідці - і смерть.
Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.
- Миряни! - вигукнув, і натовп зупинився.- Каюся перед вами. Не хотів казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів...
Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні - ліворуч, кліпали повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.
А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну - думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій- Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
Крик, вигуки, прокляття - натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли - не здавитися. Ми лишилися самі.
Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.
Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном.

Гетманський скарб (Мушкетик Юрій)
www.ukrlib.com.ua
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль http://gorodnya-kozak.forumgrad.com
Ермоленко О.С.
Козак
Козак
avatar

Сообщения : 18
Очки : 23
Дата регистрации : 2010-08-04
Откуда : Украина

СообщениеТема: Re: История но не факт.   Ср Сен 22, 2010 7:48 pm

Бутовичи были авторитетами (в разное время - кем то вроде полевых командиров), дружбы которых искали все - и гетьманы и польские короли.

Есть мнение (В. В. Кривошея), что Иван Бутович был первым Черниговским полковником у Богдана Хмельницкого.

„Нариси найстаріших дворянських родів Чернігівської губернії” засвідчують, що у XVIII столітті аж по 1787 р. (час народження штабс-капітана Федора Бутовича) головним дворянським родом у Городні була династія Бутовичів, що нараховувала 35 чоловік. Бунчукові товариші Степан та Іван Бутовичі мали земельні володіння в Бутівці, у 8 верстах від Городні, 4 – від Солонівки, 3 – від Жабчицької слободи (Радянське).

Прізвище Степана Бутовича, померлого в 1717 р., вперше зустрічається в акті за 1689 р., який характеризує себе так : „Стефан Бутович, слуга його милості, пана полковника (чернігівського) і староста седнівський“.

В цей час він одружився на доньці Чернігівського полковника Яківа Кіндратовича Лизогуба,

Після одруження Степан Бутович невдовзі одержав уряд седнівського сотника.

У заповіті своєму, в 1698 р., Лизогуб так пояснив причину своєї прихильності до Бутовича : „Дочці моїй старшій Марії, за чоловіком Степаном Бутовичем, теперішнім седнівським сотником, за їх доброзичливість, а особливо за зібране мені господарство, відписую два сільця, в т.ч. Солонівку в Городницький сотні”
.
Я. К. Лизогуб, який за часів гетьмана І. Скоропадського став бунчужним (1710 – 1728 рр.) похований в Чернігівському Єлецькому монастирі, де на місці поховання зберіглася плита : “благоразумний сего града оградитель, Азова и многих мест крепкий победитель”.

Після одержання від тестя Солонівки, Степан разом з тим одержав значну площу пустуючих земель, які в тодішній час можна було дуже легко заселити слободами. Тому Бутович і розпочав на своїх солонівських грунтах створити слободи. При гетьмані І. Мазепі Бутович користувавсь впливом як зять старого Лизогуба, прихильника гетьмана, тому за весь час гетьмана Мазепи тодішній чернігівський полковник П. Полуботок не міг заважати Бутовичу захоплювати сусідні грунти під приводом жінчиних земель. Але як тільки гетьманська булава дісталась І. Скоропадському (1708 – 1722 рр..), Полуботок почав стримувати Бутовича, хоча останній на той час вже був генеральним осавулом.

Результатом такого стримування стала скарга Бутовича гетьману І. Скоропадському написана в формі речення періоду, наприкінці 1713 р.

Стосується вона чернігівського полковника Полуботка відносно неправильної, на думку Бутовича, його позиції стосовно відмови в загарбанні земель городнянських та хотивлянських козаків. А згідно цивільної відомості 1736 р. в Хотівлі було 26 виборних козаків без врахування рядових

– За яким писанням Фащ, як за часів ляхської держави, так і за часів війн Хмельницького забороняв людям показуватись у свої угіддя? Адже переінакшування не було! – скаржився Бутович Скоропадському.

Незважаючи на заперечення городнянських козаків, Степан, як ні в чому не бувало продовжував самовільно захоплювати сусідні землі. І після смерті своєї він залишив своїм нащадкам, крім Солонівки: Бутівку, Старосілля, Кузничі, Хотівлю, Смяч (Травневе) і с. Черевки в Переяславському полку.

Після смерті С. Бутовича (батька), Скоропадський у серпні 1717 р. підтвердив вдові з дітьми всі перелічені маєтки. І, крім того, „зберігає при ній (вдові) в будинку наближених померлого, для захисту їм даних універсалів, а саме: Якова Крупицького, Степана Барана, Федора Коробку і Василя Холодного, козаків, котрі і померлому чоловікові прислуживали, і для потрібних відряджень. Оній же вдові з дітьми визначав в двох дворах у Седневі горілчані шинки, без покухонного датку, повеліває обзавестись підсусідками, а проживаючих у купленому покійним осавулом дворах, звільняє від місцевих повинностей, які вони сплачували раніше”.

В січні 1718 р. Скоропадський додав вдові с. Корицьке. Всі ці маєтки були затверджені за вдовою Степана та її дітьми в липні 1718 р. царською грамотою. Вдова Степана з синами продовжувала суперечки з городнянцями за землю і, за прикладом свого чоловіка надіслала немало скарг гетьману І. Скоропадському. Але в цей час уже не Бутовичи були страшні городянам, а їх зять М. Милорадович.

Із трьох синів Бутовича Петро помер раніше матері, а Степан і Дем’ян пережили матір, котра була ще живою в 1737 р. В цьому році вона склала свій духовний заповіт, згідно якого розподілила населені свої маєтності так : Дем’яну – с. Солонівку і хут. См’яч, Степану – села Карицьке, Черевки і Хотівлю. Синам Петра Івану і Петру – села Старосілля, Кузничі (?) та хутір Черемошне, який залишався заселеним по1950 р. Дочкам були підтверджені маєтності, віддані ще Степаном під час їх заміжжя, Агафії – с. Автуничі, Уляні – с. Бутівку, про с. Борошки (?) в заповіті сказано, що „якщо хто з синів моїх або дочок, або з дітей синів, онуків моїх після смерті моєї, за душу мою і за душі всіх моїх споріднених, тисячу золотих грошей роздасть прилюдно, на сорокаустах по Церквах Божих і частину розподілить серед убогих, на молитві святі, то тому оне село Борошки і відписую з усіма угіддями.

Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом залишився Павло Полуботок, чернігівський полковник у 1705 р.

http://offtop.ru/gorodnya/
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
Козак
Козак
Козак
avatar

Сообщения : 33
Очки : 36
Дата регистрации : 2010-08-10
Возраст : 86
Откуда : Украина

СообщениеТема: Re: История но не факт.   Вт Сен 28, 2010 2:44 am

Да, работа проведена немалая! Есть чему поучится.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
Пан Атаман Грыцян Тавриче

avatar

Сообщения : 18
Очки : 18
Дата регистрации : 2011-01-14
Возраст : 73
Откуда : Станичьник

СообщениеТема: Re: История но не факт.   Пт Янв 14, 2011 10:27 pm

Ой спасибо админу за статейку, смеялся от души. Городнянци вы с поконвеков народ шабушной. Laughing
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
Натка

avatar

Сообщения : 6
Очки : 6
Дата регистрации : 2011-01-16

СообщениеТема: Re: История но не факт.   Вс Янв 16, 2011 7:23 pm

Это правда или нет Question
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
ГОРОДНЯНЕЦ
Старшина
Старшина
avatar

Сообщения : 83
Очки : 109
Дата регистрации : 2011-02-05
Возраст : 43
Откуда : Городня

СообщениеТема: Re: История но не факт.   Сб Фев 05, 2011 7:57 pm

Админ ты супер парень, нашего попа Мирона тоже надо уже поколотить, наржался ко коликов.
Вернуться к началу Перейти вниз
Посмотреть профиль
Спонсируемый контент




СообщениеТема: Re: История но не факт.   

Вернуться к началу Перейти вниз
 
История но не факт.
Вернуться к началу 
Страница 1 из 1
 Похожие темы
-
» История "Курильского вопроса"
» Бабушка треснула внука.(Чем закончилась история)
» История: Гитлер намеревался убивать до 4 млн. русских в год
» Неизвестная история еврейских беженцев из мусульманских стран
» "ИСТОРИЯ С ГЕОГРАФИЕЙ..."

Права доступа к этому форуму:Вы не можете отвечать на сообщения
Городнянское казачество :: Ваша первая категория :: Ваш первый форум-
Перейти: